Я не є літературознавець, лише читач,  але мав би відразу сказати, сказати, що роман Степана Процюка про Івана Франка удався, а з книжкою в руках було легко, хоч і на кожній третій-четвертій сторінці думки поривалися десь в сторону роздумувати про аналогії, які щоденно стрічаємо нині. Може, то і був такий задум. Зрештою, книга не має тільки розважати, але й спонукати до якоїсь роботи.

З великим подивом я також виявив, що знайшлися на теренах такі досить ніби не останні люди, котрі не соромляться публічно знецінювати автора, мовляв, він нібито паразитує на великих іменах, та й взагалі? що ніби можна достеменно знати про особисте життя доктора Івана Франка? Ну, але це напевне частина професії письменника, де окрім авдиторії на прочитання є й ті, що “нє чіталі, но асуждают” — ті, що живуть короткими перебігами заздрості чи дрібненької пімсти, знецінення й знеславлення. Чи зможе колись хтось про сучасників нинішніх письменників написати подібне: “Віддамо належне Омеляну Портицькому, який талант Франка поставив вище особистих амбіцій” [87]

Парадокс, але про письменників минувшини ми напевне будемо все ж більше знати, аніж про сучасників, бо перші залишили по собі повно різного листування, по якому навіть дисертації можна захищати, а сучасники, зайшовши в еру цифри і месенджерів, напевне все заберуть із собою в могилу. Може воно й ліпше. Побачимо. Або й ні.

Читаючи рядки не тоненької книжки (а воно нині важить для прочитання багато), не раз просто усміхався від тієї незмінності, яка притаманна нашому простору. Ну хоч би й таке: “Жити у Львові стає неможливим, немає коштів” [85] або “на Подолі можна купити безліч книжок” [338], або ж “Полюбив Київ!” [115]. Як це все близько і знайомо!

Вважаю, що Степан Процюк досить вдало підмітив життя “сільської інтелігенції”, яка бувши в певній ізоляції від, власне, широких мас, значно перебільшувала свою провідницьку роль, тим самим практикувала певний диктат поглядів. Найперше це стосується парафіяльних священників, для котрих ця книга буде не лише просто цікава, але й корисна на щодень. “Михайло Рошкевич був чоловіком диктаторського типу” [66], - пише автор. Чого б йому не бути, якщо за багато років служіння в громаді першим тягловим номером скільки разів він бачив, як руйнуються клятвенні вузли від хвороб, злиднів, безгрошів’я, майнової нерівности, зміни середовищ спілкування і репутації. Багатолітня практика роботи з тонким настільки затупила душевні інструменти, що майстри тонкого стають найбільшими циніками і шанувальниками твердого. Хочеться їм знайти якийсь шаблон і нехай воно так потрохи майструється, немає сенсу з кожним випадком розбиратися осібно, тим більше вписувати в ці рівняння якісь почуття чи навіть їх взаємність.

Напевне, досить нелегко є й перевтілюватися в головного героя, щоб мати можливість відчувати шкірою усе людське, близьке і часом незначиме: “Іван любив сидіти босим” [308] Для мене таке дуже цінно як для читача. Людям треба знати, що святі і генії теж були просто людьми. Знати, що то не лише був велет Духу, але й знатний грибар і рибалка. Примітно, що в свій час апостоли Христові ловили рибу закидуючи сіті, то отсей чоловік ловив рибу руками. Має сенс!

Зрозуміло, що роман містить не лише якісь правдиві історії з життя доктора Івана Франка, але й рефлексії автора — які, на мою скромну думку, можуть бути не менш важливі для відчуття епохи як історичні джерела: листи, спогади, офіційні повідомлення та інші. І особливо можуть бути цікаві людям аналітичної роботи.

 “Галицьке львівське лицемірство було дуже відчутне” [127] – думаю, що політтехнологам, котрі працюють в західній частині України буде дуже важливо для власного розуміння процесів приймати це враження Антоніни Трегубової й Ольги Хоружинської, бо відомо що з тих часів воно лише зміцніло. Імітація — велика справа — це не лише специфічний спосіб діяння/бездіяльности, але й код прочитання й трактування, позиціювання — “Квитки на дійство були розкуплені наперед ще за кілька днів до урочистого концерту. Можливо, саме ця подія заклала серед галицьких українців потяг до святкових імпрез, барокових деформацій, переваги бутафорії над змістом, бажання суцільної карнавалізації та фестивалізації культурного життя.”..[258] Можливо, не саме ця подія, але так є! “Галичани часто звертають на колір фрака” [279], і часто цього їм досить. Усім, хто працює в політичному аналізі, цей роман буде корисним як канва і статус поля. Автор роману демонструє це висновками героїв: “Грушевський слухав і переконувався, наскільки негнучким і застиглим буває колективний розум галицьких українців... Інтуїтивно Грушевський, як ніхто, завдяки свіжому оку і гнучкому розуму, відчув свій спосіб поведінки у Львові: дружити потрохи з усіма, з ніким не сваритися...” [229] Оце “ні з ким не сваритися” часто набирає такої густини, що як і в час Франка народовці не соромилися співпрацювати з імперськими урядовцями, дивним чином обростаючи маєтностями та грошима, так і сьогодні ми бачимо ряд народних борців що наче й борються, але ссуть молочко безбожно...

В нинішньому політичному житті також зустрічаємо аналогії з часів Франка, де місце москвофілів, народовців та радикалів сьогодні посідають інші визначення, проте їх зміст та методи майже ті самі, тут немає поступу. “Народовці не запросили Франка до жодної події. Це було несправедливо, дрібно і навіть безглуздо” [248] Виходячи з партії 1899 році Франко сказав: “Се не була всенародна партія, а навіть загалом не була політична партія. Се була більше церква, до якої сходяться самі вірні” [263] Чи таке резюме ми не можемо застосувати сьогодні до щонайменше п´яти найбільших сучасних українських політичних партій, що є часто сектами, і то жорстко авторитарними?

Є багато сторінок над чим подумати і порівняти.

Видається, що авторові роману вдалося зобразити франкове цілепокладання, яке перевершувало часто можливості сприйняття побратимів: “Ідея відбудови єврейської держави мені мила, прецінь є рідною сестрою відбудови української держави” [191] Та й оточуючі якось часами помічали, що в звичайних речах і подіях є трохи більше, ніж звичайно: “Це не лише шлюб двох закоханих! Це і до певної міри політичний крок, як єднання Галичини з Великою Україною”. [130]

В романі знаходимо й паралелі сучасності і тих викликів, які маємо по зшиванню держави в одне, і там для багатьох є підказки: “Ми із казацкой старшини.... только орусілісь за много лєт... Но я буду ізучать украінскій” [116]. І не інакше. Так би вчинили наші українці сьогодні, які ніякі не “рускагаварящі”, а “русифіковані” в першому, другому, третьому, четвертому поколіннях...

Та, й висновки автора про той час важливі і сьогодні:  “Із таких людей, їхніх різних у деталях, але проукраїнських загалом поглядів і чину, через ланцюжок поколінь, і постала українська державність” [101]. Маємо шанувати передовсім своїх, якими б різними чи інакшими вони не були, бо це вони складають свої частки в загальну скарбницю народу й держави. Якісь дріб’язкові розбіжності й несприйняття не мали б ставати перепоною.

Старі звички нелюбові до своїх треба долати через зусилля. “Галичани переважно більше любили так званих чужих, ніж своїх українців. А коли любили своїх митців — то за подібність характеру із галицьким загалом.... Дитяче бажання дива, вічного свята і поверхової театралізації життя, його невибагливого карнавалу, мало свою темну і навіть низьку сторону”   [291-292]

Мало читають галичани книжок — цей діагноз доктора Франка якщо приймемо, то станемо на шлях повільного, але одужання. Здається, що кожен, хто прочитає цей, без сумніву добрий роман, той заохотиться до читання самого Франка і знайде в тім читанні щось своє. І це буде найбільша робота Степана Процюка. Сподіваюся, колись буде безпафосний живий  український телесеріал про життя Каменяра

А поки перегортаю останні сторінки “Руки і сльози” з розумінням, що запізнилися ми на похорон свого Івана Франка, не приїхали навіть в цей день, не шанували все життя — хтось дивиться на цю похоронну процесію зі свого вікна, а хтось не приїхав через власні нерозважливість та легковажність.

P.S. Ця книга може стати доброго підмогою для Святого Миколая у виборі подарунка для всіх тих чемних і доброчесних, хто читає, або хто хотів би навчитися. А хто заслужив особливого подарунка — нехай додасться автограф письменника. Все що ми можемо залишити своїм дітям — добре виховання, добрі знайомства і добру бібліотеку!